Гуморпедіяwww.anepedia.mobi |
|||||||
|
|||||||
|
Розповіді про міліцію |
|||||||||||
|
|||||||||||
|
|||||||||||
N 2: Розповідь про міліцію
Невигадана історія з журналістської практики Навмисне не придумаєш ЯК НЕ КОЗАКИ І НЕ У ФУТБОЛ… То я заголовок такий «змайстрував» з дитячого мультфільму, щоб заінтригувати читача. Випадок про який піде мова насправді дуже смішний. Нарешті настав час оприлюднити перипетії того курйозного трапунку. Справа в тому, що тоді у 2003-му році я обіцяв принаймні десять років про це не писати. Надворі 2019-й, часи трошки інші, отже – можна! Як кажуть, у доброму настрої і з добрими намірами. Поїхали. Я тоді співпрацював з міською популярною газетою «Вісник», спеціалізувався на різних темах, як правило повсякденних, про те що турбує пересічного мешканця, але й випадки кримінального характеру також входили до мого багатого «репертуару». Слід сказати, що у Червоноградському міському відділі міліції мене добре знали співробітники різного рангу, бо я не обмежувався простим викладом хроніки, а наполягав на повній розкрутці теми. Якось навіть напросився на цілодобове чергування і чудовий та жвавий з цього вийшов репортаж. Як кажуть – випробувано на собі. То вже тепер правоохоронці мають відповідних фахівців центру громадських зв‘язків, що відфільтровують усю інформацію. А то ж мова про події трохи віддалені. Я ще не втомив своєю преамбулою, набирайтеся терпцю, розпочинаю власне найгарячіше. Той листопадовий тиждень був надто бідний на кримінальну інформацію. Для міста, її мешканців, - зрозуміло, на щастя, для мене, репортера, ситуація вимальовувалася не вельми оптимістичною. Я вкотре зайшов у чергову частину, постояв похнюпившись хвилину, другу. І тут помічник чергового Євген каже: «що ти паришся» і протягує мені ксерокопії п‘ятьох особливо небезпечних злочинців, яких розшукують за скоєння тяжких злочинів із застосуванням вогнепальної зброї. Ця новина мене приголомшила, а прапорщик загадково додає, що відбитки неякісні і чорні, бо мовляв, підозрюваних повезли на слідчий експеримент, де вони втекли через комин… Одне слово, купив мене, як першокласника за цукерку. Але ж я того не знав. Загоріли в мене очі, я все ретельно записав і розпитав. А через день у газеті серед інших кримінальних заміток під рубрикою «Отакої» красувався на чільному місці матеріал – «Особливо небезпечні злочинці втекли через … комин». Ясна річ, для часопису і читацького інтересу такі публікації – знахідка. Але ж – «качка» ще й яка! Не гріх зацитувати перший абзац цього творіння від 27 листопада 2003-го року, бо вирізку дбайливо зберіг. «Різні трафунки бувають у житті, однак такого зухвальства не пригадують навіть досвідчені правоохоронці. Надзвичайна подія мала місце нещодавно в селі Борок Сокальського району, куди підозрюваних у скоєнні крадіжки кольорових металів повезли на відтворення злочину. Замість планової оперативної процедури трапився конфуз». Конфуз і у мене трапився, якому відмовило журналістське чуття. Що сталося те сталося. Треба вести мову далі, з гумором. Адже випадок цього вартий. А на другий день у п‘ятницю тривожний телефонний дзвінок: «Негайно приїжджай у міський відділ, тут така «жара». Нічого ще не підозрюючи, лечу. Прокручую різні варіанти, що б це могло статися. Аж раптом, ніби блискавка: «це часом не з приводу матеріалу про втечу через комини вся ця метушня». Так і є. Відразу при вході у приміщення мене зустрічають… несамовитим сміхом. Регіт був щирий і несамовитий. Аякже, така подія. Бомба, а не подія. Сміх сміхом, а на «килим» до начальства треба йти. На третьому поверсі мене зустріли менш оптимістично. Крики були, прокльони всякі… Всього не пригадаєш. Допитувалися, як я досвідчений писака сподобився до такого. Ну як? А ви б що відповіли? Щось там плів, про те, що таку інформацію мені дали і таке інше. Чому не перевірив? Так інформація ніби офіційна. Насварили добряче і веліли чекати за дверима. Вийшов, чекаю. Крики за стіною продовжились, але я вже того не сприймав. Я просто сміявся. Щиро і нестримно. Що буде, те буде, може, не розстріляють… А далі повезли до сусіднього Сокаля, бо це на території цього району розташоване село Борок, де «трапилося зухвальство». Їхали мовчки. А в районі відбулася друга серія театру абсурду. Деталі не вельми зацікавлять читача. Зроблю акцент на іншому – начальник Сокальської міліції, якого тільки недавно перевели з області. За словами хлопців-правоохоронців, штабіст, справжньої служби не нюхав, а до полковника дослужився. Надавали мені наганявїв, по повній програмі, вимагали (щонайгірше спростування, вибачення і таке інше). Ледве вмовив своїх червоноградців, що загострювати увагу до цього не варто. Так, скандал, так – неприємно. Але читач прочитав і забув, йому подавай нові сенсації. Довго переконував, але на щастя прислухались до моєї поради. От що значить розумні люди. Нехай і при погонах. Хоча серйозно перелякатись мені того дня таки довелось. Хоч це було і давненько, а на заголовку часопису поряд з телефонами та й на кожній сторінці красувалась й інтернет-адреса видання. Що буде, якщо цю інформацію підхоплять і продублюють інші, навіть міжнародні медіа-ресурси?.. Вони до таких «сенсацій» охочі. Метушливі дзвінки редактору, вже й не до сміху. Але, на щастя, обійшлось, переживання виявились безпідставними. Комп‘ютерник сонно повідомив, що вже два тижні не оновляв інтернет-версію газети. Що ви хочете, 2003-й рік; тепер таке уявити неможливо. Спитаєте, чим усе закінчилося… Для мене, нічим. Як я й передбачав, суспільного резонансу «трафунок» не набув, ніяких спростувань, пояснень. Спустилося все «на гальмах», а згодом і забулося. Хоча ні, у міському відділі міліції, подейкують, ще добрих два тижні сміялися, згадуючи «втечу злочинців через комин»… Чи були якось покарані мої «інформатори», повірте, не знаю. Та й не цікаво. А мене ще досить тривалий час правоохоронці підколювали. Ще б пак, такий конфуз. Проте ніяких докорів сумління не відчуваю, - життєве полотно й складається з різноманітних неординарних випадків. Добре й посміятися, покепкувати з самих себе, це лише загартовує. Олег ЛЕСЬКІВ. 24 травня 2017 року. Місто Червоноград. Опубліковано: альманах «Солокія» №2. 2018 рік. Facebook Сокальська газета «Голос з-над Бугу». 22 серпня 2019 року.
Рубрики :
Про міліцію
Здати зброю! У 1988 році патрулям міста Звенигород вперше видали зброю. Звенигород був найбільш благополучним містом с точки зору злочинності. Хуліганства та пияцтва, як й скрізь, вистачало, навіть з надлишком, але серйозних злочинів було мало. Так ось, настав час, стало неспокійно й у провінції. Але наступного ж дня у всі відділи прийшов наказ зброї більше не видавати. У перший же день збройного патрулювання відбулося відразу декілька інцидентів. Зокрема, один з міліціонерів, як тільки дорвався до зброї, заистрелив свою тещу. Так, Звенигород це вам не Київ! |
|||||||||||
|
|||||||||||
Copyright © 2011 - 2024 www.gumor.org |