Гуморпедія

www.anepedia.mobi

   

Анекдоти | Афоризми | Вірші | Малюнки


Розповіді


Розповідей : 89 


 А-Я 


Рубрики


Кращі


Випадкова











наст. стор.>

N 89: Розповідь про сина
МИКИТА І БЕЗХАТЬКО
Зазвичай Микита спускався зі свого восьмого поверху ліфтом. А сьогодні біг сходами униз. Ні,
швидше летів, адже перескакував через дві сходинки. Цей процес тривав кілька секунд, і ось він
опинився у білому полоні подвір`я. Аж очі примружив, настільки все-навкруги було сліпуче-білим. Від
снігу, адже цілий вечір і ніч ліпила справжня хуртелиця, що ледь-ледь припинилась. Отямився від крику
двірнички тітки Тамари, котра готова вже була перехрестити Микиту мітлою:
– Що ти гониш, як навіжений? Лякаєш, ні світ, ні зоря.
Хлопець хотів її обняти замість вибачення, але лише піднесено сказав:
– Тітонько, в мене сьогодні, в мене сьогодні…
Але доказати не встиг. Двірничка його рішуче перебила:
– Дивись скільки снігу навалило. То ж стільки відгортати.
І, забувши про Микиту, продовжила свою невдячну місію.
Маршрутка у ранковий час нагадувала вулик. Штовханина, колотнеча, пасажири похнюплені,
незадоволені, адже попереду робочий день. Микита замріявся і наступив комусь на ногу. Вочевидь,
боляче, бо той розлютився і вилив на хлопця добрячу порцію словесного бруду. Той лише промимрив
несміливо:
– Вибачте, але в мене сьогодні, в мене сьогодні…
Його ніхто не слухав. Маршрутка жила своїм неспокійним життям. Микита тихо вийшов і решту шляху
долав мовчки. Добре, що встиг до початку зміни. Зустрів напарника Петра Михайловича, який нагадав
про борг. Микита мовчки витяг дві сотні, вложив тому у протягнуту руку і радісно промовив:
– Петре, знаєш, у мене сьогодні, у мене сьогодні…
Але той пропустив цю фразу повз вуха і вже піднімався сходами до прохідної. Микита також зайшов.
Постояв трохи, розмірковуючи, що далі робити. Думки якісь непричесані роїлись. Двірничка,
маршрутка, сніг, Петро, сніг… Усе якесь маленьке і несуттєве. Аж раптом до нього долинув сердитий
голос вахтера:
– Що ти тут вештаєшся без діла, адже зміна півгодини тому розпочалась. Дивись, буде тобі добрячий
наганяй за запізнення.
– А у мене відгул! Знаєте, у мене сьогодні такий день! У мене сьогодні, у мене сьогодні…
Вахтер обірвав на півслові:
– Відгул, кажеш. Чому ж тоді приперся на роботу. Вдома би краще сидів, невже справ ніяких нема?
Микита плентався додому. Яскравий зимовий день для нього потьмянів. Він не помічав дитячої
радощі від того, що сніг випав, метушні навколо. І ще багато чого не помічав. Просто плентався і все.
Думки і бажання кудись далеко відлетіли. А у нього сьогодні особливий день.
Біля свого будинку зупинився. Постояв. «Куди йти далі?, Чим зайнятися?..» Зустрів безхатька. Усі
навколо знали, що звати його Вадим, ночує десь у підвалі, збирає пляшки і макулатуру, зла нікому не
робить. Справді, а що ще треба знати про подібного суб`єкта. Вештається ж бо туди-сюди і проводжає
поглядом усіх. Усіх, в кого є дім і сімейний затишок. Микита постояв ще трохи, а потім набрав повітря
повні груди і радісно вигукнув, звертаючись до усіх і до кожного:
– У мене сьогодні такий день, особливий! У мене сьогодні, у мене сьогодні, у мене сьогодні … син народився! Ура!
– Щиро тебе вітаю, – мовив безхатько і додав, – з тебе належиться.
/Місто Червоноград. 12 лютого 2020 року./

N 88: Розповідь про банк, знайомства, вульгарний, гра слів з матюками
Познайомився з однією шикарною дівкою. Вона стала розпитувати мене, чим я займаюся і чи є у мене гроші. Я лише посміхнувся на такі запитання і спокійно відповів, що тісно пов'язаний з банками. Ця відповідь явно завела її і ми швидко поїхали до мене. Влаштували бурхливий секс. Після чого лягли поруч і почали розмовляти. Вона накручуючи моє волосся на грудях собі на палець запитала, а розкажи мені про банки. Із задоволенням, відповів я. Схопився з ліжка, увімкнув світло, відкрив льох і показав їй свою колекцію консервації. Ну дивись - це помідори, тут огірки, гриби, варення. Вона почала кричати, то ти не банкір? Ти обдурив мене. Але я не обманював її, я дав їй банку огірків. Вона взяла її зі словами, боже, я віддалася за банку огірків. Я її відразу ж виправив, ні, ти віддалася за банку малосольних огірків за фірмовим рецептом. Мій тато завжди мені казав: - Петро! Поки маєш город, єб:::ться будеш регулярно.

N 87: Розповідь про живопис та мільйонерів
Мабуть інколи ви запитуєте себе, чому ця мазанина так дорого коштує, таке і я зможу намалювати. А хтось каже, - та ти просто не розумієшся на мистецтві. Якісь незрозумілі картини з цінником в мільйони доларів, а ось пояснення всього цього.
Мільйонер: Заробляє в 2020 році 20 мільйонів доларів
Мільйонер: Наймає "художника" за 25 тисяч доларів, щоб той створив "твір мистецтва"
Художник: Робить один мазок пензлем на полотні
Мільйонер: Дякує художника і просить оцінити картину експерта-оцінювача з кола своїх друзів
Експерт: Оцінює картину в 20 мільйонів доларів
Мільйонер: Дарує оцінену в 20 мільйонів доларів картину музею, за що звільняється від сплати податків з 20 мільйонів доларів
Мільйонер: Не платить в 2020 році податків
Я в музеї: Ну це ж тупо, це лише риса на полотні
Хіпстер поруч зі мною: Ти просто цього не розумієш, безкультур'я!

N 86: Розповідь про кур та мафію
Жила-була курка. І вирішила вона вступити в мафію. Пішла курка до найголовнішого мафіозі, до суворого дона, і каже:
"Хочу в мафію!" А дон їй відповідає: "Немає ніякої мафії". Тоді курка пішла до радника дона, консільєрі, і попросила прийняти її в мафію, але консільєрі відповів курці: "Немає ніякої мафії".
Тоді курка пішла до капітана мафії і попросилася до нього солдатом, але капітан сказав курці: "Немає ніякої мафії".
Курка засумувала і побрела до себе у курник. А там до неї прибігли кури - подружки і засипали її запитаннями. На всі питання курка відповідала: "Немає ніякої мафії" ... І тоді всі кури зрозуміли, що її прийняли. І стали її боятися.

N 85: Розповідь про міліцію
Невигадана історія з журналістської практики
Навмисне не придумаєш
ЯК НЕ КОЗАКИ І НЕ У ФУТБОЛ…
То я заголовок такий «змайстрував» з дитячого мультфільму, щоб заінтригувати читача. Випадок
про який піде мова насправді дуже смішний. Нарешті настав час оприлюднити перипетії того
курйозного трапунку. Справа в тому, що тоді у 2003-му році я обіцяв принаймні десять років про це
не писати. Надворі 2019-й, часи трошки інші, отже – можна! Як кажуть, у доброму настрої і з
добрими намірами. Поїхали.
Я тоді співпрацював з міською популярною газетою «Вісник», спеціалізувався на різних темах, як
правило повсякденних, про те що турбує пересічного мешканця, але й випадки кримінального
характеру також входили до мого багатого «репертуару». Слід сказати, що у Червоноградському
міському відділі міліції мене добре знали співробітники різного рангу, бо я не обмежувався простим
викладом хроніки, а наполягав на повній розкрутці теми. Якось навіть напросився на цілодобове
чергування і чудовий та жвавий з цього вийшов репортаж. Як кажуть – випробувано на собі. То вже
тепер правоохоронці мають відповідних фахівців центру громадських зв‘язків, що відфільтровують
усю інформацію. А то ж мова про події трохи віддалені. Я ще не втомив своєю преамбулою,
набирайтеся терпцю, розпочинаю власне найгарячіше.
Той листопадовий тиждень був надто бідний на кримінальну інформацію. Для міста, її мешканців,
- зрозуміло, на щастя, для мене, репортера, ситуація вимальовувалася не вельми оптимістичною.
Я вкотре зайшов у чергову частину, постояв похнюпившись хвилину, другу. І тут помічник чергового
Євген каже: «що ти паришся» і протягує мені ксерокопії п‘ятьох особливо небезпечних злочинців,
яких розшукують за скоєння тяжких злочинів із застосуванням вогнепальної зброї. Ця новина мене
приголомшила, а прапорщик загадково додає, що відбитки неякісні і чорні, бо мовляв,
підозрюваних повезли на слідчий експеримент, де вони втекли через комин… Одне слово, купив
мене, як першокласника за цукерку. Але ж я того не знав. Загоріли в мене очі, я все ретельно
записав і розпитав. А через день у газеті серед інших кримінальних заміток під рубрикою «Отакої»
красувався на чільному місці матеріал – «Особливо небезпечні злочинці втекли через … комин».
Ясна річ, для часопису і читацького інтересу такі публікації – знахідка. Але ж – «качка» ще й яка! Не
гріх зацитувати перший абзац цього творіння від 27 листопада 2003-го року, бо вирізку дбайливо
зберіг. «Різні трафунки бувають у житті, однак такого зухвальства не пригадують навіть досвідчені
правоохоронці. Надзвичайна подія мала місце нещодавно в селі Борок Сокальського району, куди
підозрюваних у скоєнні крадіжки кольорових металів повезли на відтворення злочину. Замість
планової оперативної процедури трапився конфуз». Конфуз і у мене трапився, якому відмовило
журналістське чуття. Що сталося те сталося. Треба вести мову далі, з гумором. Адже випадок
цього вартий.
А на другий день у п‘ятницю тривожний телефонний дзвінок: «Негайно приїжджай у міський
відділ, тут така «жара». Нічого ще не підозрюючи, лечу. Прокручую різні варіанти, що б це могло
статися. Аж раптом, ніби блискавка: «це часом не з приводу матеріалу про втечу через комини вся
ця метушня». Так і є. Відразу при вході у приміщення мене зустрічають… несамовитим сміхом.
Регіт був щирий і несамовитий. Аякже, така подія. Бомба, а не подія. Сміх сміхом, а на «килим» до
начальства треба йти. На третьому поверсі мене зустріли менш оптимістично. Крики були,
прокльони всякі… Всього не пригадаєш. Допитувалися, як я досвідчений писака сподобився до
такого. Ну як? А ви б що відповіли? Щось там плів, про те, що таку інформацію мені дали і таке
інше. Чому не перевірив? Так інформація ніби офіційна. Насварили добряче і веліли чекати за
дверима. Вийшов, чекаю. Крики за стіною продовжились, але я вже того не сприймав. Я просто
сміявся. Щиро і нестримно. Що буде, те буде, може, не розстріляють…
А далі повезли до сусіднього Сокаля, бо це на території цього району розташоване село Борок, де
«трапилося зухвальство». Їхали мовчки. А в районі відбулася друга серія театру абсурду. Деталі не
вельми зацікавлять читача. Зроблю акцент на іншому – начальник Сокальської міліції, якого тільки
недавно перевели з області. За словами хлопців-правоохоронців, штабіст, справжньої служби не
нюхав, а до полковника дослужився. Надавали мені наганявїв, по повній програмі, вимагали
(щонайгірше спростування, вибачення і таке інше). Ледве вмовив своїх червоноградців, що
загострювати увагу до цього не варто. Так, скандал, так – неприємно. Але читач прочитав і забув,
йому подавай нові сенсації. Довго переконував, але на щастя прислухались до моєї поради. От що
значить розумні люди. Нехай і при погонах. Хоча серйозно перелякатись мені того дня таки
довелось. Хоч це було і давненько, а на заголовку часопису поряд з телефонами та й на кожній
сторінці красувалась й інтернет-адреса видання. Що буде, якщо цю інформацію підхоплять і
продублюють інші, навіть міжнародні медіа-ресурси?.. Вони до таких «сенсацій» охочі. Метушливі
дзвінки редактору, вже й не до сміху. Але, на щастя, обійшлось, переживання виявились
безпідставними. Комп‘ютерник сонно повідомив, що вже два тижні не оновляв інтернет-версію
газети. Що ви хочете, 2003-й рік; тепер таке уявити неможливо.
Спитаєте, чим усе закінчилося… Для мене, нічим. Як я й передбачав, суспільного резонансу
«трафунок» не набув, ніяких спростувань, пояснень. Спустилося все «на гальмах», а згодом і
забулося. Хоча ні, у міському відділі міліції, подейкують, ще добрих два тижні сміялися, згадуючи
«втечу злочинців через комин»… Чи були якось покарані мої «інформатори», повірте, не знаю. Та й
не цікаво. А мене ще досить тривалий час правоохоронці підколювали. Ще б пак, такий конфуз.
Проте ніяких докорів сумління не відчуваю, - життєве полотно й складається з різноманітних
неординарних випадків. Добре й посміятися, покепкувати з самих себе, це лише загартовує.
Олег ЛЕСЬКІВ. 24 травня 2017 року.
Місто Червоноград.
Опубліковано: альманах «Солокія» №2. 2018 рік. Facebook
Сокальська газета «Голос з-над Бугу». 22 серпня 2019 року.

наст. стор.>

Іншими мовами: РусскийEnglish


Анекдоти | Афоризми | Вірші | Малюнки


 Copyright © 2011 - 2020 www.gumor.org